Іван Козленко, заступник генерального директора Національного центру Олександра Довженка, займається реставрацією та популяризацією української та радянської кінокласики. Він склав свою добірку топ-5 українських фільмів усіх часів, які варто переглянути іноземним глядачам, а також розповідає про відмінності реставраційних робіт в Україні та на Заході.
Коли під час Одеського кінофестивалю я познайомився з Робіном Бейкером, головним куратором Національного архіву Британського кіноінституту, я подумав, що неодмінно треба скласти для нього список українських та українсько-радянських фільмів вартих перегляду.
Складання рейтингів завжди мене заскочувало: кількість рейтингових позицій завжди недостатня для того, аби відобразити світ власних зацікавлень в тій чи іншій галузі. Але я спробую скласти такий рейтинг, керуючись насамперед двома важливими критеріями: назвати маловідомі, заборонені, цензуровані або просто забуті фільми, які потребують повернення в національний мистецтвознавчий канон, уникаючи називати широковідомі назви та скласти рейтинг в такий спосіб, щоб загальне поле смислів фільмів утворювало в певному сенсі альтернативну картину України, далеку від традиційної чи офіціозної.
1. «Хліб» (1929), реж. Микола Шпиковський.
Це, либонь, найбільше відкриття в українському кінознавстві останніх 20 років. Фільм, заборонений і так і не випущений на екрани в 1920-х, вперше був продемонстрований для вузького кола спеціалістів тільки наприкінці 1970-х рр. Після реставрації 2013 року ми зробили репрем’єру фільму в Україні, Росії, Італії. Це проста й невибаглива історія про часткову колективізацію в Україні доби «воєнного комунізму» початку 1920-х років, яка мала резонувати з щойно проголошеною в 1929 році партією тотальною колективізацією. Чисті, прозорі образи й характерні портрети героїв, конструктивістськи подані пейзажі, нестримна ритміка фільму та неймовірний для свого часу авангардистський монтаж ставлять цей фільм поруч з такими шедеврами українського німого кіно як «Арсенал» та «Земля» Довженка.
2. «Суворий юнак» (1934), реж. Абрам Ромм.
Екранізація відомого в 1920-х роках роману Юрія Олеші «Заздрість», в якому здійснюється спроба пошуку нових ціннісних орієнтирів, які б відповідали футуристичним соціальним трансформаціям. Створений під явним естетичним впливом самого Олеші, фільм вирізняється вражаючою операторською роботою Юрія Єкельчика, афористичними філософськими діалогами, використанням фрескової статики як виражального коду та звеличенням краси людського тіла: сповнене еротизму, воно тут виглядає далеким від конвенційної "орудної" тілесності сталінської епохи. Футуристична лірика Ромма – чи не найдивовижніший авангардистський соціально-естетичний експеримент, створений в українському кіно першої половини 20 ст.
3. «З нудьги» (1967), реж. Артур Войтецький
Блискуча екранізація однойменного оповідання Максима Горького. Камерна драма, неймовірно тягуча й уповільнена на початку, розгортається в декораціях забутої богом залізничної станції до масштабів трагедії покоління та епохи. Увага до деталей, блискуча акторська гра, чудова операторська робота, яка акцентує атомізованість купки людей, волею долі зібраних разом в одному будинку посеред безмежних ланів і небес, що підкреслюють їхню непереборну самотність.
4. «Довгі проводи» (1972), реж. Кіра Муратова
Одна з перших самостійних режисерських робіт Кіри Муратової. Історія любові матері та сина, який невблаганно дорослішає й готовий вже покинути дім. За інфантильністю та екзальтованістю мати пробує приховати страх залишитись самій. Це один із перших фільмів авторського кіно, заборонений за «буржуазное разложенчество», в якому вперше в українському кіно були поставлені екзистенційні проблеми через хворобливе відчування невблаганності часу, а людина показана з усіма слабкостями та ваганнями, яким не було місця доти в українському кінематографі, в якому через глорифікацію труда все індивідуальне було поглинуто машиною та тоталітарним держапаратом.
5. «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (1994), реж. Сергій Маслобойщиков.
Створений за однойменним літературним твором, експресіоністською образністю цей фільм достеменно передає кафкіанське світовідчування – стан екзистенційної тривоги й безвиході, нездатності противитись навалі бюрократизму та умовностей, крихкість звичної картини світу. Фільм став своєрідним діагнозом стану українського суспільства початку «темних» 1990-х, часу втрати орієнтирів, краху надій і ілюзій, так і залишившись незрозумілим і не баченим широкою аудиторією.
Оскільки Центр Довженка був створений на базі однієї з найбільших в СРСР кінокопіювальних фабрик, в ньому був збережений повний цикл кінокопіювання та реставрації плівки. Плівочна реставрація, для якої потрібна хімічна лабораторія - це рідкість для європейських архівів, і велика розкіш для нашого. Проте, сучасна реставрація здебільшого базується на цифровій реставрації. Оскільки в Україні не існувало спеціалізованої цифрової лабораторії з реставрації архівних матеріалів, реставрація здійснювалась різними підрядниками, які спеціалізувалися на постпродакшні. Відповідно, технології, які використовувались, здебільшого стосувались візуальних характеристик матеріалів та кольорокорекції. Таку реставрацію не назвеш всебічною, але це краще, що можливо в наших умовах. Оскільки ми не маємо ні людських, ні фінансових ресурсів для пошуку всіх копій реставрованого фільму, ми, як правило, рідко коли вдаємось до реконструкції фільму, що робиться на Заході. На це також бракує часу, оскільки проекти реставрації передбачають дуже стислі терміни здійснення робіт. Відтак ми як правило реставруємо одну копію фільму на базі негативу чи дубль-негативу, не комбінуючи різні копії в одну стрічку. Через згадані вище проблеми ми витрачаємо на реставрацію фільмів не більше 2-х місяців: на відміну від Західних архівів, які можуть роками реконструювати та реставрувати один фільм. Програма реставрації для нас - також чи не єдиний спосіб викупити відсутні в нашому архіві стрічки закордоном (здебільшого в Росії, куди вони були вивезені в радянські часи) й таким чином доукомплектувати наш фільмофонд: купувати фільми ми можемо лише в рамках цього проекту, що також відрізняє нас від західних архівів, де немає обмежень на купівлю фільмів закордоном.